Хто не мріяв про справжнє кохання? А ще й таке, що саме знайшлося, саме прийшло й оселилося?
Хіба мало з нас, сидячи вдома, на самоті, тихенько молилися про своє, нехай навіть маленьке, але щастя? І що воно, щастя?
Щастя - це горнятка на кухні: велике - для тата, менше - для мами, а ще менші - для дітей. Це плетені капці та лапатий сніг за вікном. Коли всі разом, коли всі проблеми розв′язуються, як у щасливому сні. Хтось скаже: не буває! Але й дійсно, "Хто повірить Елеонорі Чайці?" - це казка. Справжнє різдвяне диво, здійснення заповітних мрій і втілення солодких бажань. Мрія.
А ще ця книжка про вчительку - розумну, добру, справжню вчительку, яку люблять діти і яка любить дітей. І такі вчителі справді живуть посеред нас, тільки ми їх, напевно, не помічаємо. А найголовніше, що ця розповідь - про любов.
"Я б навіть кохання шукала, знати б де. І мені геть було би не соромно підійти познайомитися першій, якби ж то знати, що от, стоїть він, чоловік моєї мрії, ну, хоча б такий, якого умовно можна назвати чоловіком мрії, і якщо я до нього підійду, то отримаю за це все печеньки, з обручкою включно. А так, то й напружуватися особливо не варто.
Та й хто повірить Елеонорі Чайці, що вона шукає собі принца? Нехай навіть не принца, але ж шукає! Ніхто не повірить. Ось Елеонора Чайка й не шукає…"